Емоції можуть бути бездонним джерелом інформації про те, що робить з нами контакт із довколишнім світом та іншою людиною. Чи добре нам із людиною поруч, чи ні. Прямолінійно це засвідчують малі діти — їхня реакція буває спонтанною, що інколи призводить до незручних ситуацій на зразок «Мамо, ця жінка дивна». У дорослому віці ми маємо ширшу палітру емоцій, але оскільки їх важко прочитати, ми не навчилися з ними поводитися. Це прикро, адже для того, щоб зрозуміти нашу комунікацію і стосунки з іншою людиною, немає кращого порадника, ніж наші власні емоції.
Спробуйте виконати маленьку психологічну вправу. Зупиніть свій потік думок і уявіть людину, яка пробуджує у вас сильні емоції. Просто спробуйте пробудити їх у пам’яті і згодом описати. Гарною порадою буде поєднати це відчуття з тілесною реакцією. У вас стискає в грудях? Почуваєте неспокій у ногах, ніби збираєтеся кудись іти? Як ви сприймаєте час? Він біжить швидко чи тягнеться?
А що далі? У наступних рядках я спробую скерувати вас так, щоб у кінці статті ви мали, крім ага, так ось чому… також ага, я це спробую!
Поділюся з вами конкретною ситуацією, яка є для мене дуже симптоматичною. Я досить поривчаста людина, а в поводженні з предметами ще й дуже нетерпляча. Якщо я не можу скласти кубик Рубіка, то розлючено кидаю його в смітник. Я незграбна, речі часто падають мені з рук. Якщо щось подібне стається, коли я дістаю посуд із посудомийної машини, типова реація мого чоловіка звучить так: «Ти не можеш бути уважною? Краще не чіпай!» Я ж чую: Ах ти ж незграбна мала дитина! І завдаю удару у відповідь, захищаючись, негайно вказуючи на його недоліки. Однак іноді я навпаки плачу, хочу все покинути, сховатися.
Інший приклад? Раніше бувало так, що після вина з подругою, прощаючись, я чула від неї улесливі слова про те, як їй було чудово зі мною поговорити і як їй полегшало. Я посміхалася, але подумки розлючено докоряла собі за те, що знову «працювала».
Комунікаційна взаємодія
Що ж відбувається? Чому мої реакції такі сильні, невідповідні? Чому інші настільки неуважні й навіть нечутливі? Чи ж подруга не знає, що майже весь наш спільний час вона говорила лише про себе? Чи до чоловіка не доходить, що мені не потрібні його докори — що розбита склянка засмучує мене навіть більше, ніж його?
Маяком для розуміння моїх емоцій і того, як вони проявляються в комунікації, для мене (і для багатьох моїх клієнтів) є концепт транзакційної комунікації. Її автор Ерік Берн показав, що ми комунікуємо на основі автоматичних і несвідомих внутрішніх ролей, що підходять одна до одної, як ключ до замка. Про які ролі йдеться?
- Батько. Йдеться про інтерналізовані постаті наших батьків всередині нас. Вони можуть бути різними — від люблячого, турботливого батька до того, який карає й критикує.
- Дитина. Ця роль утворена незліченними емоційними досвідами взаємодій, задоволеними й незадоволеними потребами, так званими боргами.
- Роль дорослого є очікувана й запотребована оточенням після завершення дорослішання.
Якщо в стосунках між двома людьми зустрічаються внутрішня дитина та внутрішній батько і їхня комунікація застрягає в цій моделі, йдеться про неконструктивну комунікацію, через яку ми повторюємо вивчені несвідомі взірці. Жодній зі сторін цей контакт не принесе задоволення, навіть якщо зовні інколи може даватися інакше (моя ж подруга наче задоволена).
Все було б не так, якби ми знали про свої взірці, які походять із цих внутрішніх ролей. Наприклад, під час зустрічі з подругою я могла б вирішити, що в цю мить я застосую своє (з дитинства добре витренуване) «я», котре вміє вислухати, але водночас попрошу і про свою частку уваги.
Добре, але як вийти з цієї ситуації? У моїй професійній практиці (й не менше — у практиці життєвій) неодноразово доводив свою ефективність спосіб, викладений у наступних кроках.
Крок номер один: Знання
Перш за все, потрібно знати форми дорослої комунікації й усвідомлювати, коли ми їх вживаємо. Що ж уміє і робить дорослий?
- Веде виважену комунікацію з погляду простору, приділеного я і ти.
- Реагує на іншого з повагою й очікує поваги, а не (по‑дитячому) домагається її.
- Може витримати конструктивну критику без образи як захисної реакції.
- Не є поглинутий сам собою, як це буває за дитячого егоцентризму.
- Здатен визнати свою помилку і вибачитися.
- Усвідомлює свою частину відповідальності за комунікацію.
Для контрасту в таких самих пунктах опишу незрілу комунікацію:
- Один багато говорить, інший багато слухає. Комунікація не збалансована.
- Потребу в повазі й визнанні дитина задовольняє різними засобами, наприклад, більше чи менше «витягує» з іншої людини оцінку або некритично її хвалить.
- Здатність приймати критику ослаблена, у внутрішньої дитини або батька миттєво стартує захисна реакція, яка обороняє загрожене его.
- Комунікація з «дитиною» проявляється як повне поглинення самим собою, власними думками, емоціями. Такий комунікаційний партнер може привертати вашу увагу тривалим зоровим контактом, безупинним переконуванням і так далі — наче до вас приходить мала дитина, яка вимагає уваги до себе без огляду на те, що ви тоді робите.
- Нерідко дитина паралізована соромом і відчуттям меншовартості, тому здатність вибачитися є для неї чимось неможливим. Вона радше використає захисний механізм проєкції (це з тобою щось не так, а зі мною все добре).
- Визнання частки власної відповідальності за конфлікт вимагає майстерності, і в будь‑якій ролі, крім дорослого, її досягнути важко.
Тепер згадайте історію на початку цієї статті. Що там відбувалося? Чоловікову реакцію на розбитий предмет я подавала як болісне твердження про свою незграбність. У ту мить на мене накочували переживання моєї внутрішньої дитини — батьки постійно дорікали мені за незграбність. І тому я бачила чоловіка як караючого батька, перед яким я мушу захищати власну самоповагу.
Тут та сама модель. Що нового є в моєму контакті з чоловіком, то це моя зворотна критика, якою я намагаюся зняти його з «батьківського трону». Йдеться про принцип певної самотерапії, тому що в дитинстві (за винятком підліткового віку) я не дозволяла собі критику своїх батьків. Чи стану я таким чином здоровішою? Ні. Правда в тому, що так я не лише не позбудуся своєї моделі, а й ще більше посилю її. Про дискомфорт, до якого це призведе для обох сторін, я взагалі не кажу. Що ж тоді допоможе?
Крок номер два: Усвідомлення
Про те, як виглядає доросла комунікація, ви вже знаєте. Поставте собі базові питання, які допоможуть вам ідентифікувати ваші підходи:
- Чи озивається зараз у мені моя внутрішня зранена або ображена дитина?
- Якщо так, що її образило? У який спосіб до цього призвела інша людина?
- Чи озивається в мені моя матір, мій батько?
- Якщо так, що мене дратує в іншій людині? І чого я хочу домогтися своєю реакцією?
Крок номер три: Взаємодія
- Як тільки я усвідомлю, яка саме транзакційна модель розгортається, я зупинюся й притримаю свою реакцію.
- Я зреагую через я‑оповідь. Ідеться про форму, яка допомагає посилювати і культивувати дорослий складник нашого «я». У моєму випадку я б сказала своєму чоловікові так: «Твої дорікання мене зачіпають. Я почуваюся, як маленька дівчинка. Навіть коли розумію твою злість».
А якщо я все це роблю, але все одно нічого не працює?
Основою комунікації двох людей є взаємність. Це означає, що я і ти разом хочемо, щоб усе працювало. Обоє — це ключ і до успіху, і до поразки. Відповідальність за вашу частину комунікації закінчується там, де починається відповідальність іншої людини.
Коли йдеться про стосунки між друзями, близькими знайомими, колегами, і це хоча б трохи можливо, спробуйте обмежити частоту комунікації з такою людиною, виставляйте свої кордони!
Однак коли йдеться про близькі стосунки, наприклад, із партнером, легкої для виконання поради в мене немає. Я лише маю з практики такий досвід, що людині стає легше на душі, коли вона випробує всі доступні можливості, зокрема й професійну допомогу, аби в майбутньому вона не докоряла собі, що вона щось занедбала.
Переклад: Тетяна Сопронюк